Софії з Броварів довелося різко попрощатися з безтурботним юнацтвом 24 лютого. Вона мріяла стати лікаркою-дерматологом, працювала майстром манікюру з 15 років і насолоджувалася життям у рідному місті. Проте велика війна змусила її переосмислити цінності, змінити професію та навчитися знаходити дім там, де ти є зараз.
Передчуття незворотного
Ще напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого, Софія відчула незрозумілу тривогу. Прогулюючись вечірнім парком із хлопцем, вона помітила моторошну тишу на завжди гамірливих вулицях Броварів.
«Я йому щось кажу: “Раптом завтра війна почнеться?”. Ми посміялися, що, мабуть, ні, але всередині була тривога. Потім я прийшла додому і сказала батькам те саме. Тато відповів, щоб я не вигадувала дурниць, але в ту ніч я випросила маму поспати зі мною», — згадує дівчина.
| Наслідки масованої атаки на Бровари 14 березня 2026 року. Фото REUTERS/Valentyn Ogirenko
О п’ятій ранку їх розбудили вибухи, від яких дрижали вікна. Спочатку здавалося, що це петарди, але визирнувши на вулицю і побачивши людей, які в паніці тікали з будинків до машин, сім'я зрозуміла — почалася війна.
«Перші вибухи ми почули через два тижні. Я з братом була вдома, коли пролунав вибух майже поруч із нашою вулицею. Це було найстрашніше, оскільки саме тоді я усвідомила, наскільки цей жах близько», — згадує дівчина.
Ілюзія безпеки та переоцінка цінностей
Перша спроба евакуації була до родичів у сусіднє село Княжичі. Тоді здавалося, що за містом буде безпечніше. Проте ночівлі в старій сільській хаті під звуки вибухів виявилися ще страшнішим випробуванням. Кожен вечір дівчина прощалася з життям, очікуючи, що в будинок може влучити снаряд.
Коли було ухвалено рішення евакуюватися далі, на захід України, розставання з батьком стало одним із найважчих моментів.«І виходить так, що ми стоїмо на вокзалі, починає малий плакати, починає моя кума плакати, тут уже і мама плаче... Мені теж так хочеться заплакати, бо я не розумію, що робити далі. Але я згадувала слова тата, який на всі мої проблеми завжди казав: "Ти солдат, не плач". Я згадала тата і трималася».
Електричка порятунку і суміш із чаю
Дорога до Львова стала справжнім випробуванням на людяність. Переповнені вагони, де люди стояли в тисняві, наче в банці, біль, втома і страх. Але навіть у цих умовах українці рятували одне одного.
Софія згадує молоду маму, яка народила буквально в перші дні війни, а її чоловік загинув від ворожого прильоту. Немовля плакало від голоду, і люди по всьому вагону шукали гарячу воду. Хтось із пасажирів дістав термос із гарячим чаєм — і саме на ньому розколотили дитячу суміш. Коли дитина нарешті поїла і заспокоїлася, щасливим був увесь вагон.
Від медицини до SMM: пошук себе у новому місті
| Софія (праворуч) разом з одногрупницею Юлією Філіп (співавторкою проєкту “Стійке покоління”), перші курси навчання в УжНУ. Архівні фото
Спочатку сім'я знайшла прихисток на Івано-Франківщині, у місті Долина. Абсолютно чужа людина прийняла їх у свій дім і за кілька місяців стала справжньою родиною.Війна внесла корективи і в освіту Софії. Медичний коледж перейшов на дистанційний формат, але дівчина тверезо оцінила ситуацію: справжня медицина не може вивчатися онлайн. Вона забрала документи і вступила до УжНУ в Ужгороді.Хоча адаптація на Закарпатті далася нелегко через відсутність знайомих, саме в університеті Софія знайшла нових друзів і відкрила для себе нові можливості.
Повернення до рідних Броварів
Сьогодні Софія знову у Броварях. Вона працює SMM-спеціалісткою, розвивається у новій професії та радіє можливості бути поруч із близькими. Попри те, що в Ужгороді було б об'єктивно безпечніше, серце дівчини обрало дім.
Небезпека залишається поруч. Софія згадує масштабний обстріл під час трансляції переможного бою Олександра Усика. Тоді, перебуваючи на 17-му поверсі, вона на власні очі бачила помаранчеве від пожеж небо над Києвом і чула, як над їхнім будинком пролітають ракети. Але страх більше не паралізує її так, як у перші дні.
«Війна мене навчила жити одним днем, насолоджуватись цим життям на повну, навіть якщо трапляються негативні моменти», — підсумовує Софія.
Її історія — це не лише про втрати, а й про неймовірну гнучкість, здатність змінювати свій шлях і знаходити світло навіть у найтемніші часи. Це історія стійкого покоління, яке щодня обирає життя.