Війна проти України — це не лише сухі зведення з передової. Це мільйони зламаних доль і зарання подорослішавших дітей, у яких росія вкрала юність. «Про те, що розпочалося повномасштабне вторгнення, ми дізналися не з новин. Ми зіштовхнулися з цим особисто, у рідному місті, побачивши ворожу техніку біля власного будинку», — згадує Катерина Ісаченко. Для 17-річної одинадцятикласниці з Новгорода-Сіверського, що на Чернігівщині, ранок 24 лютого став початком найтяжчого життєвого зламу та випробуванням на виживання.
День, коли розбомбили дитинство
До великої війни життя Катерини нагадувало класичну історію активної української дівчини: друзі, плани на випускний, велоспорт із особистим рекордом у 76 кілометрів за день та затишні вечори за в’язанням. Усе це зникло в один момент, розбившись об залізні гусениці ворожої техніки.
Того ранку Катерина прихворіла й залишилася вдома. Замість будильника її розбудив голос наляканої мами: «Обстріляли прикордонні села…».
| Будинок купця Медведєва у Новгород-Сіверському до обстрілів (фото: Вікіпедія) та після (фото: Суспільне Чернігів)
Поки місто охоплювала паніка, а мама боялася вийти на вулицю, обіймаючи 12-річного брата, Катерина ухвалила доросле рішення. Попри крики перехожих «Їдуть танки!», дівчина пішла крізь заціпеніле місто до єдиного магазину, де ще сподівалася застати продукти. Це був її перший свідомий бій за виживання сім'ї: «Ми не могли голодувати. Страх довелося просто вимкнути».
Новгород-Сіверський: острів у заблокованому морі
Російська армія пройшла місто транзитом, поспішаючи на Сумщину, до Шостки. Проте для Новгорода-Сіверського це не принесло полегшення — місто опинилося у зашморгу повної, глухої ізоляції. Географічно воно розташоване на півострові, і вся логістика трималася на двох мостах.
Перший міст через Десну окупанти підірвали у перші ж години. Другий шлях — через річки Десна та Віть — затопило через весняне водопілля. Місто перетворилося на пастку, відрізану від ліків, гуманітарної допомоги та шляхів евакуації. Кожен, хто намагався вирватися самотужки, ставав мішенню для ворожих кулеметів. Ця трагедія стала типовою для Чернігівщини, де цивільні автівки розстрілювали впритул.
| Зруйновані мости у Чернігівській області. Фото: Олександр Кубраков, Час Чернігівський, Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури України
Північ Чернігівщини звільнили на початку квітня 2022 року. Окупанти назвали свій відступ «жестом доброї волі», але Катерина впевнена: вони просто не змогли зламати опір регіону. «Чернігів вони не взяли, і навряд чи б взяли. Вони хотіли взяти Київ за три дні, а тут Чернігів і Суми стали їм кісткою в горлі», — додає вона.
| Наслідки повітряної атаки росіян на Чернігівщину 25 травня. Фото: Telegram-канал В’ячеслава Чауса, Поліція Чернігівської області
1200 кілометрів внутрішнього розлому
Війна не зупинила дівчину, а лише загартувала її характер. Готуючись до НМТ у напівзруйнованому регіоні, Катерина твердо знала, що здобуде вищу освіту в Україні. Доля привела її на інший кінець країни — до Ужгородського національного університету. На той момент в Ужгороді через роботу тимчасово базувався її батько.Вона обрала кафедру журналістики, щоб отримати зброю — слово, яким можна розказувати правду про злочини окупантів. Але переїзд став черговим болючим випробуванням.
«Між моїм минулим і майбутнім лягли 1200 кілометрів відстані та глибока прірва між менталітетами. Найстрашніше було усвідомлювати, що я тут абсолютно одна. Уся моя родина, мої друзі, які пережили разом зі мною жах перших днів війни, залишилися там, на Чернігівщині, під постійною загрозою обстрілів, а я опинилася в тиловому, чужому місті».
Нова зброя: віднайдена мотивація
Сьогодні Катерина перетворила свій біль на професійне паливо. Пройшовши практику в університеті, вона повернулася ближче до дому й тепер працюватиме у команді «Суспільного мовлення» Чернігова. Попереду — магістратура і щоденна журналістська праця в країні, яка продовжує виборювати свою свободу.
Звертаючись до однолітків, чиї долі так само обпалила війна, Катерина Ісаченко каже: «Ця війна забирає сили, руйнує наші будинки і змушує страждати. Але вона не повинна забрати наші мрії. Все, що я пережила — ізоляцію, страх за рідних, руйнування моєї школи та самотність за 1200 кілометрів від дому — зробило мене тією, ким я є зараз. Шукайте мотивацію навіть тоді, коли навколо суцільна темрява. Рухайтеся вперед попри все. Навіть коли здається, що сил немає — вигрібайте, шукайте їх у собі, ставайте голосом цієї війни і ніколи не здавайтеся. Все у наших руках».