Діана знає, що таке залишати дім через росіян, не з чуток. Вона народилася в Криму, але на початку 2014 року родина була змушена тікати від окупації до Харкова. Саме там пройшло її дитинство, сповнене подорожей і пошуків свого місця. Проте 24 лютого 2022 року війна наздогнала дівчину вдруге. Її історія — це розповідь про вкрадену юність, віднайдений випускний та важливе нагадування для всіх українців.
Дзвінок о 5-й ранку та паніка на підлозі
Повномасштабне вторгнення почалося для Діани з телефонного дзвінка від дядька о п’ятій ранку. Поки батьки ще мирно спали, він попросив передати їм слухавку — так родина дізналася, що почалася велика війна і треба негайно збирати речі.
Перші кілька годин минули в ступорі: сім’я намагалася «переварити» інформацію та хаотично збирала найнеобхідніше. Потім батьки поїхали до магазину за продуктами, залишивши Діану вдома з домашніми улюбленцями. Саме тоді дівчина вперше усвідомила весь жах ситуації.
«Я читаю телеграм-канали, бачу, що відбувається, і починаю чути здалеку вибухи. Мені стало дуже страшно. Почалася паніка: я сиділа на підлозі біля входу, плакала і дзвонила мамі. Вона не брала слухавку, і від цього я ще більше заганялася», — згадує Діана.
| Наслідки російських обстрілів Харкова Фото: УКРІНФОРМ, president.gov.ua, Антон Авіжас
Після місяця життя в таких умовах родина зрозуміла: майбутнього тут немає. Роботи немає, все закрито, життя зупинилося. Треба було вмістити все своє минуле і майбутнє у два чемодани і багажник машини.
| Площа Свободи у Харкові, 11 квітня 2022 року
На щастя, батьки швидко повернулися з продуктами. Мама порадила дівчині поспати хоча б пів години, щоб нервова система впоралася зі стресом. Близько п’ятої вечора, щойно почало сутеніти, родина виїхала з Харкова. Це рішення виявилося доленосним — вони встигли проскочити буквально перед тим, як на виїздах з міста утворилися багатокілометрові затори.
Життя «на валізах» та вкрадений випускний
Першою зупинкою стала Дніпропетровщина. Родина жила під Дніпром у будинку незнайомих людей, сподіваючись, що скоро все закінчиться і можна буде повернутися до Харкова. Але війна тривала, тому довелося їхати далі на захід.
Наступний рік Діана провела в Чернівцях. Навчання перейшло в онлайн-формат, і це забрало в дівчини один із найважливіших моментів юності — закінчення базової школи.
«Дев'ятий клас у мене закінчився в зумі. Мені шкода, що дехто все-таки святкував отак, через екран. Це було трагічно. Всі дуже хотіли відчути свободу, але, на жаль, цю свободу в нас забрали», — ділиться переживаннями дівчина.
Віднайдене свято та нове життя в Ужгороді
Згодом родина переїхала до Івано-Франківська. Там Діана пішла у 10-й та 11-й класи вже у звичайну, офлайн-школу. Це рішення дозволило їй повернути частинку вкраденого нормального життя: вона перевелася до місцевого закладу і змогла відчути, як це — бути справжньою випускницею і мати гарний випускний вечір.
Після закінчення школи дівчина вступила до Ужгородського національного університету (УжНУ) і зараз навчається на Закарпатті.
Головне нагадування для тилу
За час життя в різних куточках західної України Діана помітила тривожну тенденцію: чим далі люди від лінії фронту, тим швидше вони звикають до комфорту.
«Я побачила, що деякі люди, які живуть на Заході і які ніколи не бачили цієї війни та не чули вибухів, постійно забувають, хто вони. Наша молодь, наш народ подекуди забуває, що ми — українці, і що в нас досі триває війна».
Своєю історією дівчина, яка двічі тікала від російської агресії, хоче донести один простий, але надважливий меседж: «Не забувайте про це. Не забувайте, хто нас захищає і хто нас оберігає. Люди на фронті за нас воюють, і ми їм маємо бути дуже вдячні. Дякую всім тим, хто відвойовує наші території. Слава Україні!»