Максим Сурін — юнак із Каховки, що на Херсонщині. Сьогодні він у безпеці: живе в Ужгороді та здобуває вищу освіту в стінах Ужгородського національного університету. Проте за цим статусом стоїть важкий досвід життя в окупації, здобуття шкільної освіти буквально у підпіллі та складний самостійний виїзд з рідного міста. Його історія — це приклад стійкості та незламної віри в те, що одного дня родина знову збереться вдома.
«Перше, що сказав тато, — почалася війна»
Ранок 24 лютого 2022 року для родини Максима розпочався о п’ятій годині. За вікном постійно блимало, долинали звуки пострілів.
«Перше, що мій тато сказав: “Почалась війна”. Спочатку ми не знали, що робити. Почали дзвонити рідні з різних куточків країни, всі хвилювалися. Інформації не було жодної, і ці перші дні були максимально напруженими. Вже згодом, коли почали надходити новини від президента та журналістів, стало трохи легше, з’явилася віра в те, що нас звільнять», — згадує хлопець.
| Російькі війська біль адмін будівлі Каховки, просто у місті та патрулювання Каховської ГЕС. Фото: Олександр Гунько/Facebook, Каховська МВА/Telegram, AP
Проте реальність окупації виявилася суворою. Зона, де перебував Максим, отримала статус «сірої»: територія була щільно замінована, в небі постійно літали дрони, а звуки пострілів та вибухів іноді буквально оглушували.
«Я відчував занадто великий тиск — як від окупаційної влади, так і від колаборантів. Це страшні люди, іноді — наші ж знайомі. Вони знали про нас усе і могли розповісти це окупантам. Вулицями було страшно ходити. Якщо в тебе не було російських документів, тебе могли просто забрати, і ніхто б ніколи не дізнався, що з тобою сталося».
| Херсонщина, Каховка, перші дні вторгнення РФ, мітинг проти окупації, 2022 рік. Фото: Лілія Мартинова/Facebook
Якщо у 2022 році місцевих жителів ще не змушували брати паспорти РФ через активні бойові дії, то на початку 2023-го ситуація змінилася. За словами Максима, людям відкрито погрожували: у разі відсутності російських документів могли просто забрати будинок і все майно. Медична допомога також стала інструментом шантажу — лікарні приймали лише тих, хто мав паспорти країни-агресора.
Атестат з відзнакою у підпіллі
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим навчався у восьмому класі. Другого семестру того року для нього просто не існувало. Проте в дев'ятому класі з'явилася можливість продовжити навчання дистанційно — вчителі, які виїхали на підконтрольну Україні територію, відновили уроки.
«Через силу, через страх, я сказав батькам, що хочу продовжити навчатися, хочу отримати освіту. Найбільшою складністю був постійний тиск. Якби окупанти виявили той факт, що я навчаюсь в українській школі, було б дуже погано. Також заважали постійні обстріли, вимкнення світла та інтернету. Бувало так, що зв'язок зникав на цілий місяць, і я не міг сконтактувати ні зі школою, ні з іншими людьми».
Незважаючи на ці випробування, хлопець закінчив і дев'ятий, і одинадцятий класи з відзнакою. Він чітко усвідомлював: йому потрібна вища освіта.
| Пошкодження завдані росією по Каховці. Фото: Каховська МВА/Telegram, Каховська міська територіальна громада/Facebook, Telegram/Каховська міська військова адмінстрація
Шлях на свободу завдовжки в тиждень
Щоб мати майбутнє, Максим з родиною прийняли складне рішення — виїжджати. Організувати процес допомогли волонтери. Хлопець вирушив у дорогу сам, плануючи дістатися до родичів на Закарпаття. Дорога зайняла цілий тиждень.
«Це було дуже важко, особливо в перший день. Я виїжджав сам і не знав людей, з якими їду. Але найважчим було прощання з батьками, зі своєю кімнатою, навіть із тваринками. Коли батьки передали мене волонтерам і я залишився стояти один, прийшло чітке усвідомлення: тепер я тут сам за себе».
Вступ на бюджет і віра в повернення
Після переїзду до безпечного регіону Максим зміг зібратися з силами. Він інтенсивно повторював матеріал, склав усні іспити з чудовими результатами та здійснив свою першу після виїзду мрію — вступив до університету на бюджетну форму навчання. Свій успіх юнак пояснює просто:
«Мені дала силу віра в себе. Я став набагато впевненішим. Раджу молоді, яка проходить схожий шлях, не боятися просити про допомогу, адже коли я просив — мені допомагали. Ніколи не припиняйте вірити у власні сили».
Попри те, що Максим успішно будує своє життя на Закарпатті, його головна ціль залишається незмінною. «Коли я тільки виїхав, одразу сказав собі: тепер моя мета — повернутися. Мені допомагає віра в те, що я знову зустріну своїх рідних, і вся наша сім'я обов'язково збереться вдома», — підсумовує він.