Анастасія Сегайло до повномасштабного вторгнення жила звичайним підлітковим життям на Сумщині: закінчувала художню та спортивну школи, мріяла про переїзд до столиці. Проте ранок 24 лютого змінив усе. Батьки стали на захист країни, а дівчина через ультиматум батька опинилася за тисячу кілометрів від дому — в Ужгороді. Це історія про втрачений спокій, мовну трансформацію та дорослішання в умовах війни.
«Паша, війна!»: ранок, що розділив життя на «до» та «після»
Дев’ять балістичних ракет для маленького прикордонного міста — це занадто багато. Анастасія згадує, як прокинулася від першого потужного вибуху: будинок трясло, немов картковий. Сховатися було ніде, тому родина просто сиділа в коридорі без вікон, сподіваючись, що бодай це їх врятує.
Про початок великої війни родині повідомили о четвертій ранку — зателефонувала тітка. Спочатку в це ніхто не повірив, адже вибухів ще не було чутно. Але згодом татові Анастасії, який служить у Нацгвардії, зателефонували з частини. Попри те, що він перебував на лікарняному і прямого наказу не отримував, чоловік сам зібрався і вирушив до побратимів.
| Шостка після нічних обстрілів 13 січня 2024 року. Фото: Суспільне Суми
Чернігівський напрямок та жахи підвалів Ягідного
За наказом батька родина виїхала до села поблизу Чернігівщини, сподіваючись знайти там безпеку. Тікати довелося в стані паніки, залишаючи позаду величезні черги, порожні заправки та магазини.
Тим часом батько Анастасії разом із побратимами вирушив захищати сусідній регіон.«Вони поїхали своїми машинами, без елементарних зарядок на телефон, у звичайному одязі. Ми не знали, де він і що з ним, бо зв'язку в селі не було. Так тривало кілька місяців», — ділиться дівчина.
| Ранкова атака рф 5 липня 2022 року. Фото: Дзеркало тижня
Згодом батько брав участь у звільненні села Ягідне на Чернігівщині, де окупанти місяцями тримали місцевих жителів у шкільному підвалі. Слухати від нього ці історії, усвідомлюючи, що такі звірства відбуваються у XXI столітті, родині було надзвичайно важко.
| Фото підвалу Ягіднянської філії Куличівської загальноосвітньої школи після звільнення. Окупанти тримали у ньому близько 350 мешканців села з 3 до 31 березня 2022 року. Фото: УКРІНФОРМ, 1+1
Ультиматум заради безпеки та переїзд на Закарпаття
Як випускниця 11-го класу, Анастасія мріяла вступати до Києва. Проте через війну батько поставив жорсткий ультиматум: донька має їхати в безпечніший регіон — на Закарпаття.
До Ужгородського національного університету дівчина їхала крізь сльози. Найважчим випробуванням стала відстань у понад тисячу кілометрів від дому та постійний страх за рідних.
«Коли лунають тривоги, а батьки не беруть слухавку, ти сидиш в Ужгороді на паніці й нічого не розумієш. Це величезний стрес. Як би небезпечно не було вдома, там набагато спокійніше переживати ці прильоти, бо ти поруч із рідними і бачиш, що з ними все добре», — зізнається студентка.
Мати слідом за батьком: родина захисників
Емоційний стан Анастасії став ще важчим, коли її мама вирішила також доєднатися до Національної гвардії. Жінка відчула, що це і її обов'язок.Дівчині складно сприймати це рішення через постійні обстріли рідного міста та місць базування військових, проте вона відчуває безмежну гордість:
«Наші жінки також, якщо мають бажання, мусять захищати нас. Я дуже пишаюся своєю мамою, що вона прийняла таке рішення», — наголошує вона.
Подолати стрес і адаптуватися в Ужгороді Анастасії допомогла шкільна подруга, Вікторія, з якою вони разом переїхали, а згодом — нове оточення в університеті та нові друзі.
Ще одним вагомим викликом став мовний бар'єр. На Сумщині дівчина здебільшого спілкувалася російською мовою або суржиком. Але завдяки навчанню та підтримці знайомих їй вдалося переналаштуватися, і зараз вона з гордістю розмовляє чистою українською.
«Незважаючи на весь цей важкий досвід, він зробив мене сильнішою. Я хочу порадити молоді не боятися змін. Вони роблять нас витривалішими, і кожна з них відкриває перед нами нові можливості», — підсумовує Анастасія.