Для Діани Вакуленко із селища Покровське, що на Дніпропетровщині, повномасштабне вторгнення розділило життя на «до» та «після». Замість безтурботної юності та омріяного випускного — танець на тлі розбомбленої школи, втрачений сімейний бізнес та вимушений переїзд. Сьогодні дівчина здобуває освіту в Ужгородському національному університеті та разом із родиною починає життя з чистого аркуша, зберігаючи надію на повернення додому.
«Фронт наближався, і ми прийняли рішення виїжджати»
До великої війни Діана мала звичайне безтурботне життя: навчалася, мріяла про кар’єру в медіа та хотіла просто бути поруч із сім’єю. У перші дні вторгнення в їхньому містечку ще було відносно спокійно, хоча напруга постійно зростала.
«Перші вибухи ми почули через два тижні. Я з братом була вдома, коли пролунав вибух майже поруч із нашою вулицею. Це було найстрашніше, оскільки саме тоді я усвідомила, наскільки цей жах близько», — згадує дівчина.
| Атака Покровського у Дніпровській області у ніч на 20 жовтня 2025 року. Фото: Владислав Гайваненко/Telegram, ДСНС України
З початком осені селище опинилося під щоденними нічними обстрілами — лінія фронту проходила лише за 20 кілометрів. Діана, яка на той час вже стала студенткою, приїхала додому на тиждень, щоб зібрати речі. Ця поїздка стала для неї одним із найтяжчих випробувань.
«Тієї ночі вибухи були настільки сильними, що я по-справжньому злякалася. Над нашим будинком літав російський дрон. У селищі вже були випадки, коли дрони цілеспрямовано влучали в будинки просто через підозри окупантів. Коли я почула, що він пролітає майже біля мого вікна, думки були про найстрашніше».
Нічні дзвінки та переїзд на Закарпаття
Після школи дівчина вступила до університету у Словаччині. Але відстань не рятувала від постійної тривоги за рідних, які залишалися під обстрілами.
«Найстрашніший момент — це коли вночі дзвонить мама і каже, що їхній бізнес зруйновано. Приліт був якихось 20 хвилин тому. Я за тисячу кілометрів від них, усвідомлюю, що може бути повторний удар. Я не спала до ранку, бо дуже хвилювалася».
| Пошкодження внаслідок атаки по селищу 4 листопада. Фото: Суспільне Дніпро
Згодом родина вирішила возз’єднатися в безпечнішому регіоні України. Діана згадує, що вперше побувала в Ужгороді, коли подавала документи до словацького консульства. Місто їй дуже сподобалося, тому сім’я обрала саме Закарпаття.
Починати все довелося буквально з нуля: батьки втратили бізнес, потрібно було шукати роботу та нову школу для молодшого брата у переповненому місті. Проте найважчим залишався постійний моральний тиск.
«Ти чекаєш на дзвінок, щоб просто поговорити, а у відповідь отримуєш: “Мій будинок зруйнований”. Це дуже важко пережити і усвідомити, що все це настільки реально і відбувається в моєму житті».
Пес, який втратив дім двічі
Першу історію про війну Діана почула від біженців з Гуляйполя. Тоді вона ще не могла уявити, що згодом сама муситиме покинути дім. У березні 2022 року родина дівчини прихистила собаку, якого залишили люди, тікаючи від бойових дій на Запоріжжі.
| Архівні фото Діани Вакуленко з врятованим її сім’єю собокою
«Це були близнюки — дівчинка та хлопчик. Ми взяли хлопчика. Він став справжнім членом нашої сім'ї, завжди був поруч і, здавалося, все розумів. Намагався ніби допомогти у всьому. Найболючіше було залишати його. Наш пес вдруге покинув свій дім: перший раз виїхав з Гуляйполя, а тепер — з Покровського. Зараз він у наших родичів, ми далеко одне від одного, і мені дуже хочеться його побачити та погратися».
Випускний на руїнах
Війна жорстоко відібрала у Діани і її однокласників омріяне свято закінчення школи. Замість радісних спогадів залишився біль від втрати рідних стін.
«Пам'ятаю ті ранки, коли прокидалася від слів мами, що школа зруйнована... З першого класу я уявляла свій випускний, дивилася на сукні старших дівчат і мріяла про свою. Але хто міг подумати, що він пройде на фоні руїн? Ми з класом танцювали вальс, а позаду нас була вщент зруйнована школа. Ми не могли провести останній урок у нашому рідному класі, бо від нього лишилася лише одна стіна».
| Фото випускного Діани з її рідної школи. Архівні фото
Попри всі втрати, Діана залишається сильною і продовжує впевнено крокувати вперед.«Навіть попри те, що ми залишили частину себе в минулому, ми маємо рухатися далі, починати знову. І, можливо, колись ми все-таки матимемо можливість знову побути вдома», — підсумовує вона.