Для Поліни Моруги рідна Запорізька область завжди асоціювалася з Азовським морем та домашнім затишком. Проте велика війна перетворила її рідний Токмак на пастку. Після місяця життя в окупації родина наважилася на смертельно небезпечний крок — евакуацію власним ходом. Ця історія про зустріч з озброєним ворогом у полі, порятунок завдяки місцевим жителям і батька, який проміняв спокій на зброю, щоб відвоювати свій дім.
Щаслива випадковість і пастка окупації
Повномасштабне вторгнення Поліна застала вдома, у Токмаці. Дівчина навчалася у школі-інтернаті і зазвичай жила в гуртожитку. Те, що 24 лютого вона опинилася поруч із батьками, стало справжнім дивом — багато її друзів, які залишилися в гуртожитку, опинилися у відчаї, адже батьки не могли їх швидко забрати через стрімкий наступ ворога.
Вже 26 лютого Токмак був окупований. Місто перебуває під контролем росіян і досі.
«Перший тиждень ми були в такому розпачі — не знали, що робити і як діяти. У нас не було електроенергії, жодного зв’язку, він був повністю обрубаний», — згадує дівчина.
| Окупація Запорізької області росіянами та просування вглиб України. Фото: Токмак – це Україна / Telegram, BBC Україна
Після місяця життя в таких умовах родина зрозуміла: майбутнього тут немає. Роботи немає, все закрито, життя зупинилося. Треба було вмістити все своє минуле і майбутнє у два чемодани і багажник машини.
| Російські військові у Мелітополі. Фото: BBC Україна
Евакуація: чому «зелені коридори» були смертельним ризиком
Родина Поліни об'єдналася із сім'єю її подруги. Загалом у двох машинах було троє дітей. Вони свідомо відмовилися чекати на офіційну евакуацію.
«Здавалося, що є ці допоміжні коридори від Червоного Хреста. Але щоразу, коли оголошували рятувальний коридор, росіяни обстрілювали автобуси та колони людей. Це було в рази небезпечніше, ніж їхати самому», — пояснює Поліна.
Вибір був жорстким: або зараз, або ніколи. Повернутися назад у разі невдачі означало б залишитися в окупації назавжди.
| Розстріляні автомобілі, якими цивільні намагалися евакуюватися з Києва та Ірпіні. Фото: Getty Images
| Розстріляний автомобіль із позначкою “ДІТИ” у Стоянці (Київська область), 2022 рік. Фото: Getty Images
Автоматник у полі та бабусі-рятівниці
Те, що мало бути дорогою до порятунку, ледь не закінчилося трагедією. Просто посеред поля їхня колона натрапила на озброєного російського військового. Він був один, але з автоматом.
«Він розстріляв перші машини нашої колони. Я пам’ятаю, як тато виходить з машини, показує паспорт, доводить, що це його авто, що ми його не вкрали. Я розумію, що цей росіянин може просто всіх зараз розстріляти. Чую, як у сусідній машині наших знайомих плаче дитина», — ділиться найстрашнішим спогадом Поліна.
Кинувши фразу «Запоріжжя буде нашим», окупант усе ж відпустив їх. Можливо, він не сподівався, що вони зможуть проїхати далі. Але українцям допомогли інші українці. Дорогою через села місцеві бабусі, які спеціально виходили на вулиці, підказували безпечні маршрути, щоб родина змогла виїхати до позицій наших військових.
Безпечний Ужгород та рішення батька
Після прибуття до Запоріжжя родина ще три дні добиралася до Ужгорода, де їх прихистили родичі. Здавалося б, життя почало потроху налагоджуватися. Але через два тижні після переїзду на родину чекало нове потрясіння — тато Поліни пішов добровольцем до лав ЗСУ.
«Ми щойно виїхали з окупації, залишили дім. А тут тато йде воювати. Але для нього було морально складно усвідомлювати, що за наше місто ніхто не бореться. Він хотів допомагати, хотів визволити наш Токмак і боротися за українські землі», — з гордістю розповідає дівчина.
Це був надзвичайно важкий період: розлука з домом, тато на фронті, стрес від підготовки до екзаменів. Вистояти допомогла родина — сестра та брати, які завжди були поруч і підтримували одне одного.
Сьогодні Поліна має послання для всіх, хто проходить через темні часи: «Я хочу побажати завжди знаходити хоча б якусь радість у своєму житті. Пам'ятайте: це не кінець. Завжди є біла смуга, і вона обов'язково настане».