До повномасштабного вторгнення життя Валерія в рідному Миколаєві було спокійним і щасливим: без тривог, ракет і постійного очікування небезпеки. Проте лютий 2022 року перетворив його місто на прифронтовий щит. Протистояння страху, болісні дилеми під час обстрілів та шлях до Ужгорода — це історія про пошук безпеки та підтримки.
«Почалося»: тривожні валізи, які довелося розпакувати
Війна увірвалася в дім Валерія близько третьої години ночі. Його мати забігла до кімнати, де він спав із братом, і сказала лише одну фразу: «Почалося».
Напередодні родина відчувала напругу в повітрі, тому за день до вторгнення вони зібрали «тривожні валізи». Проте іронія долі полягала в тому, що в перші дні ці речі їм не знадобилися.
| Наслідки російських атак по Миколаєву. Фото: УКРІНФОРМ
«Ми потім, на перший чи другий день війни, просто розібрали ці пакунки і перші два тижні залишалися в Миколаєві. Ми не очікували таких масштабів і, по суті, не були до цього готові», — згадує хлопець.
Під прицілом артилерії: чому родина відмовилася від підвалу
Тієї весни Миколаїв став містом, яке стримувало ворога на півдні. До звільнення Херсона фронт був настільки близько, що до міста діставала ворожа артилерія. Кожна ніч перетворювалася на випробування гучними вибухами.
Саме тоді Валерій на власному досвіді усвідомив руйнівну силу російської зброї: «В той момент я зрозумів, чому система "Град" має таку назву. Звучить дійсно як град, тільки набагато сильніший і страшніший».
| Влучання російської ракети у будівлю Миколаївської ОДА 29 березня 2022 року. Фото: УКРІНФОРМ
Обстріли були настільки потужними, що родина серйозно розглядала можливість ховатися в підвалі. Проте, зваживши всі ризики, вони ухвалили складне і моторошне рішення — залишатися у квартирі.
«Ми були дуже налякані. Але, почитавши історії інших людей, зрозуміли, що підвал — це не найкращий варіант. Були випадки, коли люди після обстрілів застрягали під завалами у своїх же підвалах. Тому ми вирішили залишатися вдома. Думали: якщо щось прилетить, будемо пробувати якось вилазити з-під завалів квартири».
Від одеських «шахедів» до львівської грози
Через два тижні постійних артилерійських атак Валерій виїхав до Одеси. Там він пробув місяць, відновивши навчання у дистанційному форматі. Проте спокою не було й там — перша ж ніч в Одесі зустріла юнака тривогами та атаками «шахедів».
Наступною зупинкою стала Львівська область. Саме там проявився психологічний відбиток війни, який знайомий багатьом українцям.
| Гроза у Львові 23 червня 2023 року. Фото: Волинська служба новин
«Я пам'ятаю, що в перші дні там був сильний шторм. А оскільки ми щойно виїхали з зони бойових дій, то подумали, що це прильоти. Ми навіть питали місцевих людей, чи це вибухи. Нам пояснили, що це просто гроза», — ділиться Валерій.
Згодом він знову повернувся до Одеси, а потім — до рідного Миколаєва, де, на жаль, після повернення обстріли не зупинилися.
Вибір безпеки: Ужгород та нові друзі
Закінчивши школу в Миколаєві, Валерій поставив собі чітку мету — обрати для подальшого навчання найбезпечніше місто України. Він обирав між Івано-Франківськом, Львовом та Ужгородом.
Рішення впало на Закарпаття. Ужгород привабив хлопця не лише своєю безпекою (сюди не долітали ракети, як до інших західних міст), а й затишною атмосферою. Невелике місто виявилося ідеальним місцем для відновлення нервової системи, а Ужгородський національний університет (УжНУ) дав можливість здобувати якісну освіту.
Проте найголовнішим фактором успішної адаптації стали люди. «Хто мені дуже сильно допоміг — це мої однокурсники. З ними було веселіше, простіше, вони прийняли мене як свою людину. Я їм за це дуже вдячний», — каже студент.
Озираючись на свій шлях, Валерій зізнається, що пережив багато страху і навіть сліз. Собі тодішньому він би побажав більше довіряти Богу і менше переживати. А всім молодим людям, які зараз проходять через схожі випробування, хлопець дає одну важливу пораду: «Шукайте людей, які вас підтримають. Тих, хто допоможе пережити цей досвід і адаптуватися в новому середовищі».